Сьогодні свій 60-річний ювілей святкує найтитулованіший тренер українського футзалу Станіслав Гончаренко. З цієї нагоди ми вирішили пригади основні віхи його тривалої спортивної кар'єри. Перша частина нашої розмови присвячена футбольному етапу в його житті і першим крокам у футзалі.

Досьє

Станіслав Гончаренко народився 1 листопада 1960 року у Києві.

Тренерська кар’єра

03.05.1990 – 03.11.1992   Рось (Біла Церква)
04.11.1992 – грудень 1993   Хімік (Сєвєродонецьк)
січень 1994 – 11.1995   Оболонь (Київ)
липень 1996 – 27.08.2007   Інтеркас (Київ)
04.03.2008 – грудень 2010   Тайм (Львів)
грудень 2010 – 29.11.2013   Енергія (Львів)
18.06.2018 – 28.11.2019   Кардинал-Рівне (Рівне)
15.03.2020 – 27.05.2020   Продексім (Херсон)

Титули і досягнення

«Я вчився на педагогічній майстерності вихователів, а не на батьківському хлібі з сіллю»
 

– У восьмому класі ви вирішили, що станете тренером. Як народилася така небанальна мрія?
– Перш за все цьому посприяла любов до футболу. У той час всі діти Радянського Союзу виховувалися у дворах, а гра у футбол була візитівкою кожного двору. Друге – це нелегке дитинство. Спочатку я виховувався у дитячому будинку, а згодом і в школі-інтернаті для сиріт. Ці заклади на 75-80% складалися з вихователів. Вчитель відчитав уроки та пішов додому, а вихователь перебував з класом з ранку до вечора, ще й були вихователі нічної зміни. В кожному класі по два вихователі. І так з першого до десятого класу. Надивився на них різних – талановитих, добрих, але були й злі та недобрі. Я вчився на їхній педагогічній майстерності, а не на батьківському хлібі з сіллю, і не вечірньому прянику до чаю. От я і вирішив стати педагогом, а футбол згодом зробив мене тренером.

– Коли ви працювали токарем на заводі, то чи могли подумати, що досягнете таких вершин у зовсім іншій галузі?
– З чогось потрібно було починати. Пролунав останній дзвоник, і переді мною відкрилась самостійна дорога життя – без батьків, без грошей, без домівки. От я і пішов на завод імені Г.І. Петровського піднімати себе, тому що треба було за щось жити. Працюючи на заводі, я паралельно грав за команду колективу фізкультури міста Гребінка Полтавської області, яку очолював Юрій Войнов – колишня зірка київського «Динамо». 

Через рік я перейшов до іншої команди під назвою «Будівельник» (Прип’ять), яку очолював Анатолій Шепель, теж колишня зірка «Динамо» (Київ). Коли я став грати за «Будівельник», то почав заробляти гроші виключно футболом, що дозволило звільнитися із заводу. Згодом була кіровоградська «Зірка», де я отримав дуже важку травму. У Києві провели операцію, яка не дозволила мені повернутися до гри, і тоді я вирішив стати дитячим тренером. З цього і почалася моя тренерська доля.

– Чому ви вважаєте Івана Івановича Терлецького своїм духовним батьком?
– Тому що він напророчив мені, що я неодмінно стану хорошим тренером і доб’юся видатних перемог. Він слідкував за моєю тренерською діяльністю, давав настанови.

Коли 1989 року я виграв зі своєю командою першість України серед юнаків, він пішов до голови Федерації футболу УРСР Миколи Федоровича Фоміних і сказав: «Візьміть до уваги цього тренера». Якраз у цей час заслужений майстер спорту Володимир Іванович Онищенко повернувся із Москви, де закінчив дворічні курси Вищої школи тренерів і очолив фарм-клуб «Динамо» (Київ), який тоді розміщувався в Білій Церкві. Онищенко шукав собі помічника і у підсумку Терлецький з Фоміних запропонували мою кандидатуру. Так я розпочав свій шлях у великому футболі.

– Ви привели білоцерківську «Рось» до найкращого результату в її історії – 4 місця у Першій лізі. Чому під час наступного сезону виникли розбіжності з керівництвом і ви залишили команду?
– В перший рік ми посіли 9 місце серед 19 команд майстрів першої зони Другої ліги першості СРСР. Володимира Івановича перевели до Києва працювати в «Динамо», і після цього я півтора місяці виконував обов’язки головного тренера команди. Розпочався новий чемпіонат і після перших успішних результатів, в 30-річному віці, мене затвердили на посаді головного тренера команди. В перший рік моєї самостійної роботи білоцерківці посіли 7 місце, а в наступному сезоні у чемпіонаті незалежної України ми вже були четверті. А вже в кінці 1991 року «Динамо» перейменували на «Рось». 

В кінці 1992 року до мене надійшла пропозиція очолити «Хімік» з Сєвєродонецька. Ніяких розбіжностей з командою із Білої Церкви не було, просто умови запропоновані президентом «Хіміка» втричі переважали попередні, а я уже був одружений.

– Ви прийняли «Хімік» перед другим колом сезону 1992/93 і підняли його з 19 на 9 місце. Проте після першого кола наступного сезону ви залишили і «Хімік». Не жалкували, що довелося піти з цієї команди чи обставини були сильніші?
– В Сєвєродонецьку були створені чудові умови для роботи і росту. Взимку посеред цього сезону моя дружина завагітніла. 5 місяців вагітності до травня вона прожила зі мною у Сєвєродонецьку, а на шостому місяці мі вирішили, що їй треба повернутися до Києва, тому що екологічні умови у цьому місті підлягали обструкції. Величезний комбінат всесоюзного значення «Азот», який і утримував команду, так димів, що одягнувши світлу теніску вранці, після обіду ЇЇ вже треба було прати.

Я провів з командою перше коло сезону 1993/94 і звільнився взимку перед перервою, бо дружина народила.

– Ви мали запрошення від вінницької «Ниви» і харківського «Металіста», але вирішили обрати «Оболонь», яка тоді взагалі грала на КФК. Чому?
– З позиції прожитих років, зараз я розумію, що зробив велику помилку, не давши згоди очолити якусь із цих двох команд. По-перше, на той час головною була сім’я, а я повертався до Києва, і міг весь час бути із нею. По-друге, керівництво «Оболоні», щоб мене заманити, пообіцяло, що у разі виходу команди до Другої ліги я отримаю двокімнатну квартиру. Ми тоді з дружиною не мали власного житла і жили у її батьків. Тому я і пристав на пропозицію «Оболоні», але як з’ясувалося згодом, це були лише порожні обіцянки.

– Ви стверджували, що в перший сезон на чолі «Оболоні», коли ви посіли 3 місце у своїй групі, вийти у Другу лігу вам завадили нефутбольні причини. Що саме ви мали на увазі?
– Розумієте, ще в радянські часи існував закон черги для тих, хто мав зайти до ліги майстрів. Я підібрав хороший склад і мав намір за один рік вийти до Другої ліги, але у Федерації Футболу України мені тактично натякнули: «Хлопчику, зачекай один рік, не твоя черга». Наступного сезону, без «черги» та конкуренції, ми вибороли перше місце чисто за спортивним принципом, випередивши найближчого переслідувача аж на 14 очок.

– Посеред дебютного сезону у Другій лізі ви залишили київський клуб. Чи не можна було дійти з керівництвом якогось компромісу в тій ситуації, що склалася?
– Повідомляю любителям футболу, що тоді команда «Оболонь» не представляла, як сьогодні, пивну корпорацію «Оболонь», а виступали від імені Оболонського району. Її засновниками були Сергій Сидоренко (президент) та Олександр Наровлянський (віцепрезидент), які фінансували її за рахунок свого приватного капіталу.

На початку 1990-х модними були приватні підприємства і, звісно, всі вони або «кришувалися», або були під впливом злочинних угрупувань. Київ був розділений на території, де були свої «смотрящі» – брати Савлохови, Авдиш, Череп, Фашист. Оболонський район контролювався саме кримінальним авторитетом Фашистом і клуб, звісно ж, теж підпадав під його контроль. Сидоренко та Наровлянський справно платили мзду, і були під «дахом» цього авторитета.

Вирішивши поставлене завдання, ми отримали статус команди майстрів, і почали виступати в Другій лізі, але обіцяної квартири мені ніхто не збирався давати. Я звернувся до Сергія Сидоренка стосовно дотримання наших домовленостей, а у відповідь почув: «У нас немає такої можливості». Лише згодом я дізнався, що той, хто їх «кришував», сказав, що легше змінити тренера, ніж виконати його умови. Про це мені дав зрозуміти віцепрезидент Олександр Наровлянський. Як людина з характером, я розвернувся і пішов з цього клубу. Лише через три роки футбольний клуб «Оболонь» став підпорядковуватись концерну «Оболонь».
 

«Кабаненко вирішив залишитися в зоні комфорту на другому місці, а не вийти з неї і бути на першій сходинці»

– У вас було багато пропозицій з футболу, але ви очолили футзальний «Інтеркас». Чому вирішили відправитися в це незвідане море?
– Тому що пропозиція Сергія Веселова була дуже наполегливою та переконливою. Важливо було і те, що я залишався в Києві зі своєю сім’єю. 

– «Інтеркас» був новачком вищого дивізіону, але ви одразу привели його до «срібла». З одеським «Локомотивом» конкурувати було неможливо, але як став можливим такий результат, коли ви обігнали багато інших амбіційних команд з першої ж спроби?
– Це відбулося за рахунок підбору хороших виконавців, розумних людей,  хорошого мікроклімату в колективі, і найголовніше – дисципліни. 

– Як вдалося перехопити Сергія Корідзе у російських «Діни» і «КСМ-24» та підписати в «Інтеркас»?
– В особистій розмові я переконав Сергія, що на той момент йому краще ще пограти в Україні, заради сім’ї, «Інтеркасу» та національної збірної. Я знайшов слова, аргументи та важелі впливу на його рішення.

– Ви хотіли бачити в «Інтеркасі» і Олександра Кабаненка, але сказали, що з ним важко знайти спільну мову. В чому це проявлялося?
– На мій погляд, в той період Кабаненко був найсильнішим гравцем щодо обсягу виконуваної роботи на майданчику. Я дійсно хотів його мати у складі своєї команди, але переконати на переїзд до Києва було неможливо. Йому було комфортно в Запоріжжі – там на нього молилися, та й до рідного Дніпропетровська можна було їздити щодня. Він вирішив, що краще перебувати в зоні комфорту на другому-третьому місці, ніж на першому, але без навколишнього світу, до якого він звик, як йому запропонував я. 

– 1999 року «Інтеркас» під вашим керівництвом здобув рекордну перемогу у Кубку України над радомишлівським «Лісоводом» – 26:2. Хоча, по рахунку є певні питання, бо в протоколі є автори тільки 25 голів. Можете пригадати цей знаковий матч?
– Рахунок тієї гри дійсно був 26:2. Протокол гри – це прерогатива арбітрів. Вони теж вміють помилятися, як на майданчику, так і при заповнені протоколу. Цю гру ми проводили в залі Київського національного університету імені Т. Шевченка.

Далі буде...

Друга частина – Станіслав Гончаренко: «Веселов попросив Козлова віддати 25 тисяч доларів за трансфер самому Корідзе»

Третя частина – Станіслав Гончаренко: «Президент «Ель-Посо» сказав, що у них зарплатна відомість 160 тисяч євро. Я відповів, що у нас теж…тільки у гривнях»

Четверта частина – Станіслав Гончаренко: «Павленко вміє грати ключові матчі, а Легчанов поки що ні»

П'ята частина – Станіслав Гончаренко: «Максим Павленко зробив одну помилку, що стала вирішальною в наших стосунках»

Андрій Гулій, futsalua.org