У продовженні розмови Станіслав Гончаренко розповідає про періоди в «Таймі», «Енергії» та «Кардиналі-Рівне», зради, арбітрів і характеризує свої тренерські методи.

Перша частина – Станіслав Гончаренко: «Оболонь» підпадала під сферу впливу Фашиста» 

Друга частина – Станіслав Гончаренко: «Веселов попросив Козлова віддати 25 тисяч доларів за трансфер самому Корідзе»

«В «Таймі» протягом усього сезону 2009/10 не було зарплат, а тільки преміальні»
 

– Після стількох років на чолі «Інтеркасу» важко було пристосовуватись до нових умов в «Таймі», який тоді зірок з неба не хапав?

– «Тайм» в ті роки був середнячком. У Львові налічувалося чотири команди і кожна була по-своєму самобутня. Йти працювати в західний регіон було непросто, але пропозиція президента «Тайму» Романа Кедик було досить переконливою. Я прилетів на переговори і в моїй робочій книзі значилося 27 пунктів за умови яких я зобов'язувався з першого ж року виграти чемпіонат. Зустріч тривала три години. Коли ми вийшли на повну згоду, я запропонував Кедику очолити команду не після закінчення чемпіонату, а в березні. Хотів ще в цьому сезоні поборотися за медалі і через тренувальний процес з іграми оцінити здібності нинішнього складу, визначити відсутні позиції з прицілом на майбутній сезон.

Зрозуміло, що «Тайм» жив своїм тихим життям і велика кількість гравців команди розуміла, що з моїм приходом багато чого змінитися. Коли остаточно стало відомо число мого прибуття як тренера команди до Львова, мені на телефон стали приходити повідомлення, надіслані з комп'ютера, щоб неможливо було визначити адресата, з погрозами і матами аж до того, що краще не приїжджай, бо будеш побитий. Як тільки я прибув до Львова, всі погрози припинилися. Я взявся за роботу. У нас були вдалі ігри, включаючи перемогу над «Шахтарем» 7:1. Ми були одним із фаворитів серед претендентів на «бронзу». В останньому турі ми грали свого роду львівське дербі з ТВД. Ще один претендент на бронзові нагороди «Єнакієвець» випереджав нас перед останнім туром на одне очко. І що ви думаєте?

На поверхню, мабуть, вилізли ті, хто писав мені погрози. Без змови з ТВД вони акуратно і дуже симпатично без боротьби здали гру з рахунком 2:4. Зрозуміло, що ми через цю поразку відмовилися від боротьби за «бронзу». Я крізь гру відчував, що це зрада. Після 7:1 з «Шахтарем» команда була на підйомі, але звинуватити кого-небудь я не міг. 

Все розкрилося на наступний день, коли за моєю спиною делегація у складі восьми гравців прибула в офіс президента. Суть їх візиту полягала в тому, що якби не Гончаренко, його навантаження і методи роботи, ми б виграли третє місце. Проникливий і компетентний Роман Кедик їх вислухав і сказав: «Візьміться усі восьмеро за ручки хороводом і йдіть…всім відомо куди». І додав: «Навіть якщо ви всі підете, він все одно залишиться». Стало зрозуміло хто є авторами погроз. Але я нікому не мстився, навіть вигляду не подав. Згодом життя все розставила на свої місця двома чемпіонства ми поспіль.

– Чому Дентіньо і Макс так і не перейшли в «Тайм»?

– Я дуже довго працював над цим питанням. Було зроблено величезний обсяг організаційної роботи: отримані дозволи на працевлаштування і на проживання, вирішені побутові питання. Коли справа вже підходила до завершення, керівництво чеського «ЕРА-ПАКу» розуміючи, що всі оргпитання вирішені, заломило вдвічі більшу трансферну ціну, ніж було домовлено. Весь період переговорів фігурувала одна цифра за перехід, а при оформленні трансферу гравців ця сума збільшилась вдвічі. Ця непослідовність змусила керівництво «Тайму» відмовитись від послуг цих гравців. 
 

– Чи можна було якось запобігти краху «Тайма»? Наприклад, переглянути бюджет, набрати молодь і т.д.

– 2009 року розпочалась світова фінансова криза, долар різко піднявся в ціні. Основним джерелом фінансової спроможності керівників ТзОВ «Тайм» була будівельна компанія, яка зводила будівлі у місті Львові. Найбільш відчутно криза вдарила по будівельним компаніям  по всій Україні. Ця криза з часом відгукнулася і на утриманні команди «Тайм». В країні на декілька років став весь будівельний бізнес, що завадило запобігти збереженню команди «Тайм». Тому 2011 року і відбулося екстрене об’єднання з командою «Енергія».

Офіційно і відповідально хочу всім повідомити: команда «Тайм» вигравши чемпіонство 2010 року, протягом всього чемпіонату не отримувала заробітну плату, а лише преміальні за ігри, утримувавши себе і свої сім’ї лише винятково за перемоги. Уявіть, який величезний дух та професіоналізм жив в серцях того складу «Тайму». Кажу це для прикладу сьогоднішньому поколінню. Я працював не тільки з талановитими гравцями того часу, а й з Великими Людьми!
 

– Перед об’єднаною командою «Енергія-Тайм» ставилося амбітне завдання потрапляння в фінал чотирьох Кубка УЄФА. Але чи могла вона за фінансовими можливостями конкурувати з тими командами, які туди виходили на той час? Чи не скорегувалися бюджети в бік зменшення після часів київсько-донецького протистояння?

– Після об’єднання «Тайму» і «Енергії», керівництво ПАТ «Львівобленерго», запросивши мене головним тренером, справді категорично поставило завдання потрапити на європейській арені до Фіналу чотирьох. До речі, бюджет на рік складав 9 мільйонів гривень, про це я дізнався від самого почесного президента клубу Володимира Матвіїшина. На той час долар коштував вже 8 гривень. Місячна зарплатна відомість команди складала 160000 гривень. 

Для прикладу наведу вам історію, яка трапилась в Мурсії (Іспанія) в елітному раунді Кубка УЄФА. Учасниками групи були іспанський «Ель-Посо Мурсія», російський «Динамо», латвійський «Нікарс» та «Енергія». Після двох турів був вихідний перед заключним туром і було прийнято, що команда, яка приймала міні-турнір, організовує фуршет для керівників усіх учасників. В ресторані від кожної команди були присутні президенти та головні тренери команд. За бесідою президент «Ель-Посо Мурсії» повідомив про те, що місячна заробітна відомість у них складає 160000 євро, після чого президент московського «Динамо» зауважив, що в них теж 160000, але доларів. Мені за словом до кишені далеко лізти не довелося, і випередивши фразою своє керівництво, я озвучив, що в  нас теж 160000, але гривень...

– А яким був ігровий рівень суперництва?

– І знову наведу приклад: під час розминки перед грою з «Динамо», я подивився на трибуни, що ще були напівпусті, і на лаву запасних суперників, де в динамівській формі сиділи три збірники Росії: Олександр Фукін, Сергій Сергєєв та бразилець Пула, який вже був натуралізований і мав право грати за їхню збірну. Я підійшов до президента клубу Олександра Стефанківа, звернувшись: «Подивіться на трибуну хто сидить у них в запасі – три збірника Росії. От коли ми будемо мати такий запас, тоді, можливо, зможемо перемагати такі клуби». До речі, тоді за москвичів грало 6 бразильців (включаючи натуралізованих – прим. futsalua.org).

«Повна диктатура ніколи не може бути переможною»

 

– Якщо говорити про період в «Кардиналі-Рівне», то побутує така думка, що проблеми почалися через те, що ви в інтерв’ю завжди критикували гравців, але ніколи не брали вину на себе. І нібито через це почалися проблеми всередині колективу, які й призвели до того, що сталося. Що ви скажете з цього приводу?

– Якщо така думка є, то хай існує. Але всілякі думки хтось озвучує, як є й ті, хто їх породжує. Відповім в декількох площинах цього питання. 

По-перше, ніколи ні про що так не шкодував, як про те, що я взагалі зв’язався з Валявкою та пристав на його запрошення очолити клуб. Ще більше шкодую, що після першого сезону не розвернувся і не пішов. Життєвий приклад. Після року моєї роботи в «Кардиналі-Рівне», я запитав у Валявки як там наші професійні домовленості щодо мого трудового стажу, у відповідь почув: «Вибачте, але мене підвели і не оформили вас офіційно на роботу». Я пропрацювавши рік здав трудову і думав, що оформлений. Виходить, що у мене пропав рік стажу трудової діяльності для пенсії. Як можна з цією людиною про щось домовлятись? Проте я дуже хотів працювати, змирився з цим і залишився на другий сезон.

А от про що зовсім не шкодую, так це про те, що я отримав гіркий, але величезний досвід, переживши на своїх очах, коли люди можуть брехати, лицемірити, перевзуватися на ходу. Коли тобі в роздягальні або в строю перед тренуванням кажуть одне, а за спиною роблять зовсім інше. Ті, хто створили метаморфозу в домашній грі з «Ураганом» (1:2), хто виїхав до Херсона, щоб принизити мене (0:8 – прим. futsalua.org), непрофесійно поставившись до своїх обов’язків, і є тими самими, хто і породив ці думки, які криються у вашому запитанні. 

Однак я зустрів в Рівному і багато порядних, чесних та добрих людей:  Романа Горпинича, Сергія Кравчука, Олександра Сіріцького, Дмитра Рибіцького, Максима Малиновського, Ярослава Морикишку, Андрія Лисенка, Віктора Кравцова, Максима Мануйленка, і найголовніше – надзвичайних уболівальників команди. 

Я озвучував правду, оцінюючи в післяматчевих інтерв’ю результат гри та дії гравців під час матчу, дотримуючись педагогічного такту «Ніколи не ображай особистість, а тільки критикуй її дії».  Звісно, що з часом правда стала не до вподоби тим, хто ці чутки і породжував. Хай ті, хто інтерпретує ці думки,  щодня приходять додому після тренування і дивляться кінофільм «Легенда №17». Може з часом щось зрозуміють.

Неперевершений Михайло Жванецький, який нещодавно відійшов з цього світу, казав: «Те, що нам передбачено, є долею, а те, що ми зробили і досягли, є автобіографією». Мені в моїй професії та лінії поведінки є на що спиратись. Бажаю багато перемог тим, хто в нелегкий час відвернувся від мене. 

– Якось ви себе охарактеризували як тренера-диктатора. Ніколи не намагалися щось змінити? 

– Не зовсім так, я казав, що більше належу до диктатора. Повна диктатура ніколи не може бути переможною, але методи правління з ознакою примусового виконання принципів роботи та обов’язковою дисципліною, вважав і вважаю найголовнішими досягненнями результату команди. До прикладу Валерій Водян всіх своїх звитяг досягнув керуючись саме обов’язковим виконанням гравцями своїх обов’язків. Олег Солодовник в «Шахтарі» теж здобував перемоги завдяки порядку і дисципліні. В його команді грав Раміс Масуров, який і без тренера міг дати прочуханки будь-якому гравцеві команди. 

Ті, хто працював зі мною в моїх командах, можуть підтвердити, що ми могли і добре розслабитись та відпочити. Особливо це вдавалося в «Інтеркасі» завдяки великій душі президента клубу Сергія Веселова, і в «Таймі» завдяки спортивній директорці клубу Наталії Кедик. Я завжди був вимогливий, ніколи не змінював своїм принципам, але з часом намагався бути більш гнучкішим і толерантним. Нещодавно на викладацьких курсах за програмою «В» (диплом УЄФА), Ільдар Макаєв привселюдно висловився:  «В «Інтеркасі» оцінювали мій настрій по тому, яким я заходив до залу, і вже розуміли який буде характер тренування».
 

– Яка найсильніша команда, яку вам довелося тренувати? Можливо, «Тайм» зразка 2010 року?

– За весь час моєї тренерської діяльності відзначу три етапи зразків видатних команд за складом, сутністю та результатом. Перший – це «Інтеркас» зразка 1999-2000 років, особливо зразка 2000 року, коли команда стала чемпіоном країни, випередивши срібного призера на 15 очок, здобувши ще й Кубок того сезону. Другий – це чемпіонський склад «Інтеркасу» 2003 року, коли, як ви вже казали, відстаючи на 7 очок від «Шахтаря», команда зуміла вибороти «золото». Найсильнішим зразком команди без сумніву був «Тайм» 2009-2010 років: сузір’я талановитих гравців, професійність вищого ґатунку, наполегливість до жаги кожного гравця. Судіть самі, саме в той період «Тайм» обігрував у чемпіонаті срібного призера «Шахтар» з бразильцями із рахунками 6:0, 8:0, а ще ж було 5:0 у Кубку. Тоді вся футзальна спільнота називали «Тайм – команда-машина», або «Тайм-машина».

– Ви ділили арбітрів на три категорії: авторитетні судді, які ніколи не засудять; нерозбещені арбітри, які не вміють нахабніти; арбітри, які вміють судити, але люблять гроші понад усе. Зараз в цьому плані щось змінилося?

– Такі категорії існували. До першої відносилися такі судді, як Юрій Рудинський і Сергій Дребужан, котрі ніколи не опустяться нижче свого рівня і ні за яких обставин не засудять іншу команду. До другої категорії відносилась велика кількість українських арбітрів. Я би їх назвав загоном нерозбещених арбітрів. До третьої категорії в одноосібному статусі я б відніс Юрія Зоріна – вмів судити, але тільки за гроші. За всю історію суддівського корпусу неперевершеним був Олег Іванов, який з десяток років працював на міжнародній арені. Він і честь мав, і хист, і інтерес, і знання та величезний авторитет.

За той час, що я працював у Рівному, звернув увагу, що мені дуже подобається суддівство франківця Ярослава Вочка, луганчанина Леоніда Жиронккіна і одесита Євгена Гордієнка. На мій погляд, суддівський корпус став чистіший, але за кваліфікацією до старої гвардії не дотягує.

Четверта частина - Станіслав Гончаренко: «Павленко вміє грати ключові матчі, а Легчанов поки що ні»

П'ята частина – Станіслав Гончаренко: «Максим Павленко зробив одну помилку, що стала вирішальною в наших стосунках»

Андрій Гулій, futsalua.org